Автор: Любомир Гайдамака
Авторська колонка · 12 листопада 2026 року
Чим менше чиновників між виробником і споживачем електроенергії, тим менше можливостей заробляти на непрозорості.
Найдорожча електроенергія та, на ціні якої заробляють не виробники, а власники правил гри.
Приватизація монополії не створює ринку. Вона лише змінює власника монополії.
Прочитав допис Володимира Поперешнюка, співвласника «Нової пошти», про необхідність справжнього ринку електроенергії в Україні. І загалом погоджуюся з його головною тезою, що електроенергія має стати звичайним товаром, який кожен може виробляти, купувати та продавати. Але, на мою думку, проблема значно глибша, ніж наявність ліцензій, державного регулювання чи навіть приватної власності на енергетичні активи.
У нас проблема не стільки у відсутності ринку, скільки в тому, що під виглядом ринку побудували систему, в якій заробляють передусім ті, хто контролює правила гри.
Хто контролює правила гри
Подивімося, хто сьогодні має реальний вплив на українську електроенергетику. З одного боку, державні компанії, державний оператор системи передачі, регулятор і міністерство, а з іншого, великі приватні енергетичні групи, серед яких особливе місце посідає ДТЕК. Формально всі працюють у ринковому середовищі, але спробуйте зайти на цей ринок із невеликою електростанцією, акумулятором чи навіть об'єднати кілька десятків споживачів, які хочуть спільно управляти своїм споживанням, і ви швидко зрозумієте, наскільки цей ринок насправді відкритий.
Я не стверджую, що кожне рішення регулятора ухвалюється в інтересах ДТЕК чи державних компаній. Але коли правила, витрати на входження, доступ до мереж і даних створюють переваги для великих гравців, то результат мало відрізняється від системи, спеціально побудованої для їхнього захисту.
Причому сама держава тут одночасно виступає власником, регулятором, учасником ринку і політичним арбітром. А це вже конфлікт інтересів, який неможливо усунути красивими словами про конкуренцію.
Тарифи, ПСО і питання реальної собівартості
Окрема історія з тарифами для населення та механізмом покладання спеціальних обов'язків, відомим як ПСО. Нам роками пояснюють, що держава фактично дотує населення, забезпечуючи дешеву електроенергію. Але я давно пропоную розібратися, хто саме, кому і скільки доплачує, яка реальна собівартість електроенергії державної атомної та гідрогенерації, які витрати включені в тарифи і хто отримує економічну вигоду від такої конструкції.
Бо різниця між регульованою ціною та комерційною ціною на ринку ще не означає, що кожна продана населенню кіловат-година є збитковою. ПСО має свою економіку, і її потрібно показувати суспільству не політичними гаслами, а відкритими розрахунками.
І ось тут я хочу дещо не погодитися з паном Володимиром.
Просто скасувати ліцензії, відпустити ціни та приватизувати все, що залишилося в держави, недостатньо.
Приватизація монополії не створює ринку. Вона лише змінює власника монополії.
Ми ризикуємо замість державної монополії отримати кілька приватних, які з великим задоволенням продовжать заробляти на тих самих споживачах. Тільки тепер нам пояснюватимуть, що це вже справжній вільний ринок.
Електроенергетика має одну принципову особливість, яку не можна ігнорувати. Електроенергію потрібно виробляти й споживати в постійно збалансованій системі, а фізичні мережі мають обмежену пропускну здатність. Тому повністю прибрати правила неможливо, та й не потрібно. Потрібно прибрати можливість використовувати ці правила для обмеження конкуренції та отримання непрозорих переваг.
Цифровізація замість ручного управління
І я переконаний, що зробити це можна насамперед через тотальну цифровізацію енергетики.
Не через створення чергового державного застосунку, де чиновник натискатиме кнопку «погодити», а через побудову повноцінної цифрової моделі всієї енергосистеми, починаючи з магістральних і розподільчих мереж та закінчуючи окремим будинком, сонячною панеллю, акумулятором чи зарядною станцією електромобіля.
Ми повинні в режимі, максимально наближеному до реального часу, розуміти, де виробляється електроенергія, де вона споживається, де є вільна пропускна здатність, скільки коштує балансування, які існують обмеження та скільки насправді коштує доставити конкретний обсяг електроенергії споживачу.
І головне, всі ці дані мають використовуватися не для ручного управління ринком, а для роботи відкритих, перевірюваних алгоритмів.
Чим менше чиновників між виробником і споживачем електроенергії, тим менше можливостей заробляти на непрозорості.
Бо там, де рішення ухвалює чиновник або диспетчер на підставі інформації, недоступної іншим учасникам ринку, завжди виникає можливість перетворити цю інформацію на гроші.
Громадянські енергетичні спільноти
А тепер уявімо зовсім іншу модель.
У невеликому містечку є кілька підприємств із сонячними електростанціями, десятки приватних будинків із власною генерацією, акумулятори, зарядні станції та звичайні споживачі, які не мають жодного енергетичного обладнання.
Сьогодні кожен із них фактично змушений взаємодіяти з енергетичним ринком через встановлену систему постачальників, операторів та посередників, навіть якщо електроенергію можна було б економічно вигідно розподіляти всередині цієї громади.
А що, коли ці люди зможуть створити громадянське енергетичне об'єднання?
Це не фантазія і не спроба вигадати черговий український велосипед. У європейському законодавстві вже існує поняття громадянських енергетичних спільнот, які дозволяють громадянам, підприємствам і громадам спільно брати участь у виробництві, споживанні, зберіганні та продажу електроенергії.
У такій моделі власник сонячної електростанції може продавати надлишок електроенергії іншим учасникам об'єднання, власник акумулятора може заробляти на зберіганні енергії та наданні гнучкості, а звичайний споживач отримує можливість обирати економічно вигідніший спосіб забезпечення власних потреб.
Звичайно, фізична доставка електроенергії все одно відбуватиметься через мережі, а їхнє використання, балансування та системні послуги повинні оплачуватися. Але це не означає, що кожну комерційну взаємодію між виробником і споживачем обов'язково має контролювати традиційний постачальник.
Саме такі механізми ми сьогодні опрацьовуємо в межах проєкту Wesfin Flex, де намагаємося поєднати розподілену генерацію, системи зберігання енергії, споживачів та незалежну агрегацію в єдину цифрову систему.
Причому йдеться не лише про купівлю та продаж електроенергії, а про автоматичне управління її виробництвом, накопиченням і споживанням залежно від цін, стану мережі, прогнозу генерації та реальних потреб учасників.
І найцікавіше, що відповідні регуляторні механізми зараз якраз перебувають у процесі опрацювання. Регулятор розглядає пакет змін, пов'язаних із розвитком нових учасників ринку та громадянських енергетичних об'єднань, і очікує пропозицій.
Редакційна довідка (12.11.2026). НКРЕКП 4 листопада оприлюднила проєкт, який, серед іншого, пропонує врегулювати громадські енергетичні об'єднання. Це ще не чинна постанова. Зауваження приймають до 20 листопада 2026 року включно. Офіційне повідомлення НКРЕКП. Правова основа енергетичних спільнот у ЄС – стаття 16 Директиви (ЄС) 2019/944.
Тобто зараз є можливість не просто критикувати існуючу систему, а запропонувати конкретні правила, які дозволять її змінити.
Енергосистема, де правила можна перевірити
Але для цього потрібно перестати сприймати цифровізацію як перенесення паперових процедур у комп'ютер.
Нам потрібна енергетична система, в якій алгоритми автоматично прогнозуватимуть попит, визначатимуть оптимальні режими роботи генерації та акумуляторів, формуватимуть комерційні пропозиції, узгоджуватимуть споживання з доступною потужністю та здійснюватимуть розрахунки за прозорими правилами.
При цьому критичні рішення щодо безпеки енергосистеми залишатимуться під належним контролем операторів, але простір для ручного втручання в комерційні процеси має бути максимально обмежений.
Бо коли всі учасники мають рівний доступ до необхідної інформації, а правила роботи алгоритмів можна перевірити, стає значно складніше заробляти на інформаційній асиметрії, непрозорих обмеженнях та адміністративних привілеях.
Я не маю ілюзій, що цифровізація сама по собі ліквідує корупцію. Погано написаний алгоритм може стати навіть ефективнішим інструментом зловживань, ніж чиновник із печаткою. Тому нам потрібні відкриті правила, незалежний аудит, захист даних і реальна відповідальність за маніпуляції.
Але принципово важливо інше.
Ми повинні перейти від ринку, де гроші заробляють на контролі над доступом до електроенергії, до ринку, де гроші заробляють на її ефективному виробництві, зберіганні, доставці та споживанні.
І саме тут, на мою думку, проходить справжня межа між старою та новою енергетикою.
Від мільйонів енергетичних островів до єдиної системи
Сьогодні українці вже інвестували величезні власні кошти в сонячні панелі, інвертори, акумулятори та генератори. Вони фактично почали будувати децентралізовану енергосистему без особливого очікування допомоги держави. Але ці активи переважно працюють розрізнено, хоча могли б стати частиною великої системи взаємної підтримки та економічної співпраці.
І якщо ми не створимо для цього цифрову інфраструктуру та відповідні правила ринку, то просто отримаємо мільйони маленьких енергетичних островів замість однієї стійкої, гнучкої та конкурентної системи.
Тому я підтримую Володимира Поперешнюка в головному: електроенергія повинна стати звичайним ринковим товаром.
Але додам від себе, що справжній вільний ринок починається не тоді, коли держава перестає регулювати ціни, а тоді, коли жоден учасник не може заробляти лише завдяки тому, що контролює правила, інформацію або доступ інших до ринку.
І, можливо, саме цього найбільше бояться ті, кому нинішня система приносить гроші.
Бо сонячні панелі можна купити, акумулятори можна встановити, електростанції можна побудувати, а ось звичку заробляти на непрозорості так просто не викорінити.
Особливо коли непрозорість десятиліттями була чи не найприбутковішим активом української енергетики.
Цей матеріал є авторською думкою Любомира Гайдамаки. Оцінки структури ринку та інтересів його учасників відображають позицію автора.